Старіння підшлункової залози

Відео: Лікування старіння

Одним з важливих ланок у системі забезпечення гомеостазу на пізніх етапах онтогенезу є механізми гормональної регуляції.

Сучасні уявлення про регулювання життєвих процесів переконливо доводять необхідність системного підходу для аналізу будь-яких змін обміну і функцій.

Поняття «інсулінова забезпеченість» відображає саме системний підхід до аналізу участі інсуліну в регуляції метаболізму і функцій організму.

«Інсулінова забезпеченість» включає в себе:

а) кількість інсуліну в крові і форми його зв`язків;
б) біологічну активність гормону;
в) реакцію інсулоцітов на нервові і гуморальні стимули;
г) особливості реакцій тканин і функціонування інсуліну;
д) взаємні впливи метаболічних зрушень, що викликаються інсуліном.

Необхідно також підкреслити, що вивчення вікових особливостей інсулінової забезпеченості має базуватися на 2 основних біологічних категоріях - адаптації та регуляції. Це дає можливість зрозуміти не тільки «як», а й «чому» змінюється при старінні ця складна система. Одним з найбільш яскравих проявів цих змін є значне збільшення захворюваності діабетом з віком (Єфімов та ін., 1973- Duncan, 1976). Очевидно, що така висока захворюваність обумовлена порушенням гомеостазу глюкози в старості.

Толерантність до вуглеводів при старінні

Прогресивне зниження толерантності до глюкози з віком відзначено давно (Spense, 1921) і підтверджено величезною кількістю клінічних та експериментальних досліджень. Частота зниженою толерантності до вуглеводів наростає зі збільшенням віку.

Так, за даними Балодімас (Balodimas ,. 1967), поширення порушень толерантності до глюкози у віці 45-54 років склало 23%, 55-64 - 36%, 65-74 - 43%. У дослідженнях Коркушко і Орлова (1974) показано, що серед людей похилого віку толерантність до глюкози знижена в 70%, а в групі осіб старечого віку - в 85% випадків.

Якщо сам факт зниження толерантності до вуглеводів при старінні не викликає сумніву, то трактування біологічної доцільності цього явища представляється дискутабельной. Так, Крецяну і Хуржуй (1972) вважають, що підвищення глікемії у літніх людей є фізіологічним і свідчить про адаптацію регуляторних механізмів до нового рівня обміну.

Виходячи з физиологичности зниження толерантності до глюкози в старості, пропонуються вікові поправки в стандартні критерії діагностики цукрового діабету (Burch, O`Meallie, 1967). Існує й інша точка зору, згідно з якою вікове зниження толерантності до глюкози розглядається як наслідок наростання частоти прихованих діабетичних порушень серед осіб старшого віку (O`Sullivan, Mahn, 1971).

Дильман і Остроумова (1973), виходячи з положення про те, що діабет є прикладом вікової патології, вікові зміни толерантності до глюкози розглядають як преддиабет. Васюкова і співр. (1979), обстеживши 120 людей у віці від 60 до 85 років, лише в 17% випадків виявили змінену толерантність до глюкози.

У той же час у ряду осіб з порушеною толерантністю до вуглеводів виявлені ознаки діабетичної ангіопатії судин шкіри. На підставі отриманих даних робиться висновок про те, що зниження толерантності до глюкози в старості в більшості випадків відображає паталогію вуглеводного обміну.

Під час обговорення цього питання інтерес представляють дані про бімодальному розподілі в рівнях глікемії після навантаження глюкозою у осіб старше 50 років (Bennet, 1969- Zimmet, Whitehouse, 1979). У дослідженнях Кульчицького та Орлова (1977) показано, що серед здорових людей похилого віку можна виділити 2 самостійні групи з різним ступенем зміни толерантності до глюкози.

Перша група - люди похилого віку з нормальною толерантністю, порівнянної з показниками у молодих людей. Друга - з виразним зниженням толерантності до глюкози. У свою чергу показники рівнів глікемії в другій групі значно відрізняються від таких у хворих на цукровий діабет (рис. 77).


Всі ці групи відрізняються і рівнями инсулинемии. Слід, однак, відзначити, що у людей похилого віку з нормальною толерантністю до глюкози спостерігаються більш високі абсолютні величини глікемії і сумарного підйому глюкози, ніж у людей молодого віку.

Таким чином, можна вважати, що зниження толерантності до вуглеводів з віком, будучи процесом широко поширеним, проявляється з різною інтенсивністю. Внаслідок цього мова може йти про різні типи вікових змін толерантності до вуглеводів - оптимальному і прогресивно порушується, перехідному в діабет.

У зв`язку з цим цікаво відзначити, що у людей старше 80 років спостерігається, як правило, хороша толерантність до вуглеводів (Vinick, Jackson, 1970). Можна вважати, що до цього віку доживають люди з мало порушеною толерантністю до глюкози. Отже, порушення інсулінової забезпеченості можуть бути одним з факторів, що обмежують тривалість життя.

Зміст інсуліну і його активність в крові

Найбільш логічним поясненням безперечного факту зниження толерантності до вуглеводів з віком є припущення про падіння рівня інсуліну в крові (Crockford et al., 1966- Coddling et al., 1975). Поряд з цим існує велика кількість робіт, в яких показано підвищення з віком рівня інсуліну у людей (огляд: Reaven, 1977) і експериментальних тварин (Lewis, Wexler, 1974- Валуєва і ін., 1976).

До теперішнього часу можна вважати загальноприйнятим положення про те, що як у літніх людей, так і у хворих возрастзавісімим діабетом існує високий вміст інсуліну в крові. Це свідчить про те, що абсолютна недостатність змісту цього гормону не грає провідну роль у розвитку порушень толерантності до глюкози в старості.

Більш того, саме у літніх людей з порушеною толерантністю до вуглеводів відзначається найбільш високий вміст інсуліну (Кульчицький, Орлов, 1977- Grepaldi, 1978). Зважаючи на вищенаведене очевидно, що кількість інсуліну не може відображати його біологічної ефективності. Показником останньої є загальна інсулінова активність крові.

У більшості робіт наводяться відомості про зниження з віком загальної інсулінової активності крові, хоча є й протилежні дані (Гацько, 1975). У той же час найбільшу інформацію про стан інсулінової забезпеченості організму дає поєднане вивчення змісту інсуліну в крові і його біологічної активності.

Подібний підхід дозволив встановити, що в старості на тлі зростання кількості гормону в крові відзначається зниження його біологічної активності (Фролькіс та ін., 1971, 1972- Валуєва і ін., 1976). Наявні дані дозволяють вважати, що з віком розвивається відносна інсулінова недостатність, зумовлена зниженням біологічної активності інсуліну. Тому центральним є питання про причини розбіжності між змістом гормону і його ефективністю. Треба думати, що це може бути обумовлено низкою факторів.

До них можуть належати:

1) наростання активності і (або) змісту контрінсулярних чинників;
2) придушення біологічної активності інсуліну речовинами, що з`являються в крові;
3) збільшення вмісту проінсуліну, що володіє низькою біологічною активністю;
4) накопичення антитіл до інсуліну;
5) зміна (зниження) чутливості периферичних тканин до гормону.

Антагоністами інсуліну є речовини, які здатні або безпосередньо пригнічувати дію інсуліну або руйнувати його молекулу, або робити протилежний інсуліну метаболічну дію. Серед можливих антагоністів та інгібіторів інсуліну слід вказати на сінальбумін, в-ліпопротеїди, вільні жирні кислоти (СЖК), синтез соматотропного гормону (СТГ), кортикостероїди, катехоламіни, глюкагон та ін. (Ляшко, Древаль, 1973).

Вікові зміни вмісту цих речовин в крові неоднозначні. Є дані, що в старості зростає вміст СТГ (Васюкова і ін., 1979), збільшується концентрація в-ліпопротеїдів і СЖК (Богацкая, 1973), кілька зростає рівень адреналіну (Воронков, 1972), наростає кількість а-клітин, що продукують глюкагон ( Кронрод, 1964). У той же час, згідно з повідомленням Crepaldi (1978), базальний рівень глюкагону і синтез соматотропного гормону і їх відповідь на інсулін з віком не змінюються.

Не виключено, що зниження інсулінової активності крові при підвищенні рівня імунореактивного інсуліну (ІРІ) може бути в якійсь мірі обумовлено зростанням змісту проінсуліну. Показано, що з віком збільшується кількість проінсуліну при оральної навантаженні глюкозою у людей з нормальною толерантністю до вуглеводів (Duckworth, Kitabchi, 1972).

Є також деякі дані про можливості зростання аутоантитіл до інсуліну в старості (Walford, 1972). Однак детальних досліджень Зайченко (1977) ставиться під сумнів роль аутоантитіл в механізмах пригнічення інсулінової активності в старості.

Таким чином, є підстави вважати, що зниження інсулінової активності крові в умовах зростання вмісту гормону в старості є результатом дії комплексу факторів, що призводять до пригнічення біологічної ефективності інсуліну. Про це свідчать наступні дослідження. За допомогою іонообмінних смол з крові виділяли вільний інсулін в «чистому» вигляді.

У дорослих тварин (щурів) активність виділеного «чистого» інсуліну така ж, як і активність цієї фракції в складі крові. У старих щурів вона в 6 разів перевищує активність вільного інсуліну крові. Отже, зниження активності гормону обумовлено якимись інгібіторами, що містяться в крові старих тварин, і які відділяються при проходженні через іонообмінні смоли (Фролькіс та ін., 1971).

Показано також, що інсулін, для якого створено кровк старих щурів, викликає менш виражені метаболічні і функціональні ефекти (Потапенко, Парамонова, 1977). Обговорюючи ці дані, необхідно враховувати наявність 2 біологічно активних форм гормону - вільної і зв`язаної. Вільний (реагує з антитілами, Иммунореактивность) інсулін реалізує свої ефекти в жировій та м`язовій тканинах, пов`язаний - впливає лише на жирову тканину (Старосельцева, 1976).

У старості зростає вміст обох форм гормону, але дія контрінсулярних факторів направлено в основному на вільний інсулін. У цих умовах може зберігатися вплив гормону на метаболізм жирової тканини при недостатності його дії на м`язову.

Слід також враховувати, що для прояву ліпогенетичну дії інсуліну потрібні менші його концентрації, ніж для ефективного впливу на м`язову тканину (Katzen, 1967). Таким чином, з віком зростає концентрація інсуліну в крові, що є пристосувальної реакцією, спрямованої на підтримку в крові високого рівня малоактивного гормону.