Ускладнення після пересадки нирки

Відео: Пересадка нирки

Крім специфічних ускладнень, викликаних імунодепресивними препаратами і реакцією відторгнення, в посттрансплантаційному періоді може також розвиватися ряд хірургічних та інфекційних ускладнень.
До хірургічних ускладнень після пересадки нирки відносяться кровотеча з області артеріального або венозного анастомозу, а також з заочеревинного простору, тромбоз судин трансплантата, розрив пересадженої нирки, лімфорея. Відсоток таких ускладнень досить великий. Профілактика, діагностика і лікування хірургічних ускладнень мають важливе значення для успішного результату операції пересадки нирки.
Небезпека кровотечі особливо велика у тих хворих, яким в першу добу необхідно проводити гемодіаліз. Контролювати початок кровотечі з заочеревинного простору допомагає залишений в ньому дренаж. Кровотеча внаслідок розриву трансплантата спостерігається, як правило, через 3 доби і більше після операції. Частота розривів досягає 10%. Діагноз розриву трансплантата грунтується на клініці «внутрішньої кровотечі» і виникнення болю в області пересадженою нирки. Найчастіше розрив виникає протягом перших 1-2 тижнів після операції, але іноді вказане ускладнення розвивається через 1-1½- міс.
Питання про те, чи слід вшивати невеликий розрив або все ж видаляти пересаджену нирку, діськутабелен. У ВНІІКіЕХ тільки один трансплантат після ушивання функціонував протягом року. У всіх інших випадках спостерігалися повторні розриви в інших місцях нирки, що змушувало зрештою видаляти пересаджену нирку.
Кровотечі з артеріального або венозного анастомозу спостерігаються надзвичайно рідко-найчастіше вони носять аррозіонний характер і виникають при нагноєнні рани. Тромбоз артеріального або венозного анастомозу в ранньому післяопераційному періоді зустрічається також вкрай рідко і є наслідком грубих технічних помилок. Методом вибору в діагностиці зазначеного ускладнення на сьогоднішній день є непряма радіоізотопна ангіографія (сцинтиграфія з 99ьТс-ДТПА). Відсутність сцинтиграфічної зображення вказує на відсутність магістрального кровообігу в трансплантаті.
Урологічні ускладнення, за даними більшості авторів [Мартинова Н. В., 1974 Smollev J. et al., 1977], зустрічаються в середньому у 8-10% хворих і супроводжуються досить високою лабільністю. Найчастіше причинами їх виникнення є неспроможність міхурово-сечовідного або мочеточнико-сечовідного анастомозу, а також некроз стінки сечоводу або балії. Освіта свища і сечового затека, надзвичайно небезпечно і вимагає в більшості випадків негайного хірургічного втручання, спрямованого на реконструкцію анастомозу. Консервативна тактика повинна застосовуватися лише в тих випадках, коли є повна впевненість в тому, що свищ обумовлений невеликим дефектом в області уретероцістоанастомоза. Тривале дренування сечового міхура і активна аспірація сечі з рани в цих випадках можуть привести до закриття свища.

Гостра непрохідність сечоводу пересадженої нирки може бути обумовлена низкою причин: основними з них є обтурація сечоводу згустком крові або перегин його. Іноді це ускладнення може бути наслідком технічних дефектів накладення анастомозу.
Розвиток хірургічних та урологічних ускладнень після алотрансплантації нирки залежить не тільки від дефектів хірургічної техніки, а й від стану хворого, його тканин. Чималу роль відіграє токсичність імунодепресивних препаратів. Діагностика цих ускладнень важка і особливо важлива тому, що більшість з них дає схожу з реакцією відторгнення клінічну і біохімічну картину. Для проведення диференціальної діагностики необхідно використовувати весь комплекс перерахованих сучасних методів.
Основним чинником, що сприяє розвитку інфекційних ускладнень у хворих після пересадки нирки, є тривала імунодепресивні терапія, переважна не тільки трансплантаційний імунітет, але і опірність організму реципієнта інфекції. До основних інфекційних ускладнень відносяться сепсис, нагноєння післяопераційної рани, пієлонефрит трансплантованою нирки. Сепсис є причиною смерті 6-8% хворих. Важливу роль у розвитку гнійних ускладнень грають власні джерела інфекції: запальний процес в порожнині рота, мигдалин, інфекція сечових шляхів. Стероїди сприяють генералізації інфекції, внаслідок чого важливо проводити санацію хворих в предтрансплантаціонном періоді.
Успішна антибіотикотерапія інфекційних ускладнень неможлива без ідентифікації патогенного мікроорганізму та визначення спектру його чутливості. Часто мікрофлора буває чутлива до антибіотиків, які надають нефротоксичність (антибіотики групи аміноглікозидів, цефалоспоринів), тому дозування препарату треба особливо ретельно корелювати в залежності від функції трансплантованою нирки, щоб уникнути накопичення в організмі токсичної концентрації антибіотика.
Пієлонефрит трансплантованою нирки розвивається у 20-45% хворих, причому в ранньому післяопераційному періоді він виникає не так часто, ніж у віддаленому. У трансплантовану нирку інфекція проникає двома шляхами: гематогенним і висхідним. Іноді пієлонефрит можуть бути вражені нирки донора. Гострий пієлонефрит з вираженою гіпертермією і ознобом спостерігається рідко-найчастіше він виявляється лейкоцитурией і бактериурией. Лікування пієлонефриту пересадженою нирки пов`язано з великими труднощами. Переважно поєднання антибіотиків з урахуванням характеру мікрофлори і спектра її чутливості і антисептиків (5-НОК, невиграмон, фурагин). Посіви сечі бажано проводити регулярно з періодичністю в 5-6 днів, так як під впливом антибактеріального лікування характер мікрофлори може змінюватися, що вимагає корекції проведеної терапії.
клінічна нефрологія
під ред. Е.М. Тареева

Поділитися в соц мережах:

Cхоже