Розвиток реабілітації наркологічних хворих

Відео: Лікування наркоманії. Наркологічний центр. Правила підтримки тверезості

З середини XX століття в багатьох країнах почало розвиватися новий напрямок в медицині - реабілітація хворих та інвалідів.

Шляхи його становлення проходили через багато етапів теоретичного осмислення, практичного використання та оцінки ефективності.

У суспільну свідомість і в медицину термін "реабілітація" увійшов через юридичні та політичні структури європейських країн, США та Канади.

У Росії цей термін перестав замовчуватися і набув широкого поширення тільки після XX з`їзду КПРС (1956), що було пов`язано з виправданням невинно репресованих громадян і народів. Під реабілітацією розумілося повне відновлення по суду або в адміністративному порядку соціально-політичних і громадянських прав, незаплямованою репутації, зняття догани, адміністративного стягнення, судимості та ін.

Стосовно до медичних проблем вперше термін "реабілітація" був використаний Йозефом Ріттер фон Вусом в монографії "Система загального піклування над хворим" (1903). У 1918 році при підставі в Нью-Йорку Інституту Червоного Хреста для інвалідів цей термін застосовувався по відношенню до інвалідів по фізичному стану здоров`я.

Перша Світова війна, яка призвела до інвалідизації мільйонів людей, поставила уряди багатьох країн перед необхідністю якісно змінити існуючу систему медичної та соціальної допомоги, щоб повернути цих хворих людей до життя і активної діяльності.

Частково і тимчасово недієздатні хворі молодого і більш старшого віку, в зв`язку з закладеним в них потужним біологічним потенціалом, рвалися до життя в суспільстві, а не в госпіталях і притулках. Традиційно медичні моделі надання допомоги не виправдовували себе.

Було очевидним, що стимулювання хворих до участі в житті суспільства, а не штучно пролонгований "охоронний режим", Сприяє більш швидкому відновленню їх особистісних і соціальних функцій (Т.С.Алферова, О.А.Потехіна, 1996).

Найбільш широке поширення поняття"реабілітація" придбало під час Другої Світової війни, що викликала повторну хвилю величезної кількості поранених, фізично, психічно і духовно скалічених людей, які потребують медичної допомоги, психологічної та соціальної підтримки.

З цього часу воно стало використовуватися в сфері діяльності інститутів охорони здоров`я і соціального забезпечення, все більше насичуючись медико-соціальним змістом, викликаючи суперечки та діаметрально протилежні судження.

Разом з тим, лінгвістична семантика цього слова і його походження ні в кого не викликали сумніву. Воно походить від латинського слова rehabilitatio - відновлення здібностей (лат. Re. Приставка, що позначає відновлення, повторність дії, habifis - здатність).

У країнах французької мови воліють користуватися поняттям "реадаптация", Тобто відновлення пріспособляемості- в Данії і Швеції - "нормалізація"Поняття, сближающееся з терміном "абілітація", Використовуваним в відношенні хворих, що мають психічний дефект з дитинства.

На думку Greenblatt, Simon, Fridman (1956-67 рр.), Слід зберегти поняття "адаптація" для визначення біологічної пристосовності. Wisenbec, Under (1962) вважають, що реабілітація - це інтеграція індивіда в суспільство, при якій досягається найдієвіший і необхідне пристосування, функціонування.

Відповідно до точки зору Gestager (1965, 1967), реабілітація - це відновлення хворого як особистості і як члена суспільства, спроба включення неповноцінного індивіда в соціальне середовище, в якій можливо оптимальне використання його залишкових здібностей.

Незважаючи на певні розбіжності в трактуванні поняття "реабілітації", У всіх країнах в нього поступово почав вкладатися медичний, психологічний і соціально значимий зміст. Нарешті, в 1969 році він отримав міжнародне визнання і був прийнятий ВООЗ.

Зокрема, ВООЗ визначила реабілітацію як "комбіноване і координоване застосування медичних, психологічних, соціальних, педагогічних і професійних заходів з метою підготовки та перепідготовки (перекваліфікації) індивідуума, виведення його на оптимум працездатності".

Межі між лікуванням і реабілітацією

Межі між лікуванням і реабілітацією поруч авторів вважаються умовними і в основному носять теоретичний характер (A.Querido, 1966). На думку інших фахівців у цій галузі, реабілітація являє собою лише завершальну, кінцеву стадію лікування (Marteus, Peterson, 1963- К. Tabarka, 1968 Keteber, 1975). Треті стверджують, що поняття реабілітації дуже близьке до поняття "тотального лікування" (J.G. Howelts, 1975).

У вітчизняній психіатрії відзначався постійний інтерес до проблем реабілітації (особливо трудової) не тільки хворих з хронічними психічними розладами, а й наркологічного профілю. Ще на рубежі XIX-XX століть було запропоновано лікувати хворих алкоголізмом не в психіатричних лікарнях, а в спеціальних лікарнях, що мають трудові майстерні і забезпечують тривалі терміни їх змісту.

Л.С.Мінор (1897) і А.М.Коровін (1901) створювали в Росії такі лікарні для алкоголіків, як в Англії, Німеччині, Швейцарії. У них використовувалася трудова терапія, хворі відкладали частину зароблених грошей, мали право залишатися в лікарнях тимчасовими робітниками.

У Росії і СРСР найбільш значний внесок у розробку і реалізацію ідей реабілітації психічних і наркологічних хворих внесли П.В.Кащенко, І.В.Стрельчук, Е.А.Бабаян, Д.Е.Мелехов, М.М.Кабанов, І. Н.Пятніцкая, Ц.П.Короленко, В.Н.Козирев, В.І.Ревенко, З.Н.Болотова, Н.Г.Осташевская і ін.

На базі Московської психіатричної лікарні ім. Соловйова в 1920-1921 рр. В.А.Гіляровскій організував трудову терапію. Проте, в Росії лише з 30-х років XX століття почала широко використовуватися модель трудової зайнятості хворих на етапі лікування.

Зокрема, в 1930-1935 рр. І.В.Стрельчук привертав хворих на алкоголізм до роботи на деревообробному заводі. У психіатричних закладах трудова терапія організовувалася як всередині відділень лікарень, так і в спеціальних лікувально-трудових майстерень і в сільському господарстві.

У таких майстерень використовувався диференційований підхід до організації трудових процесів, створювалися цеху різного профілю - столярні, слюсарні, швейні, картонажні, шевські та ін.

При цьому переслідувалося дві мети:
а) використання праці лише як лікувальний чинник,
б) придбання хворими нових трудових навичок і професії з подальшим їх працевлаштуванням.

Дуже важливо відзначити, що перед трудовими майстернями не ставилося завдання бути прибутковим підприємством, обов`язково виконувати план. Найчастіше вони були малопотужними і отримували дотації від держави. Все підпорядковувалося інтересам лікування і трудової реабілітації (Е.А.Бабаян, 1958, 1964).

У вітчизняній наркології термін "реабілітація" почав вживатися з 70-х років минулого століття. До цього часу використовувалося поняття "лікування", Під яким найчастіше мався на увазі і реабілітаційний процес.

Наполегливо впроваджувалися принцип комплексності, що включав медикаментозне лікування, психотерапію, фізіотерапію, культуротерапію, трудотерапию, роботу з сім`єю та ін., І принцип "багатопрофільністю", Що передбачає обслуговування наркологічного хворого як лікарями, так і іншими фахівцями різного профілю.

Ще в 1949 р І.В.Стрельчук писав: "Завдання, які стоять перед лікарем, провідним наркологічну роботу, ... повинні включати комплекс заходів соціального і лікувального характеру. ... Нарколог повинен широко користуватися в своїй роботі консультацією лікарів соматика для виявлення соматичних захворювань у наркоманів.

У своїй роботі нарколог повинен використовувати активні методи лікування (психотерапію, фізіотерапію, культуротерапію, трудотерапию, фармакотерапию і т.д.). Серйозну увагу повинен приділяти лікар нарколог оздоровлення соціально-побутових умов хворого. ... Дружини і родичі наркоманів також повинні залучатися до протинаркотичної роботі і є активними помічниками лікаря-нарколога в справі відновлення здоров`я хворих шляхом організації здорового побуту, нормальних умов в сім`ї".

"Трудові колонії для алкоголіків і наркоманів призначаються для хворих, які потребують тривалого лікування .... В трудових колоніях повинен бути встановлений відповідний режим дня Значну роль тут набуває трудотерапія, яка привчає хворих до систематичного регулярного праці. У трудовій колонії хворі набувають ту чи іншу кваліфікацію (столяра, токаря, слюсаря, шевця і т.д.) - Крім того, вони отримують можливість перекваліфікуватися в тих випадках, коли це необхідно".

Далі І.В.Стрельчук підкреслював: "Не слід лише забувати, що трудотерапія не повинна витісняти інші методи лікування і що одночасно з трудотерапії повинен бути максимально використаний весь арсенал активних методів лікування (фізіотерапія, психотерапія, культуротерапія і т.д.)". Ці ідеї І В.Стрельчука мають принципове значення і в даний час.

Б.М.Сегал в монографії "алкоголізм" (1967) виділив три етапи лікування хворих на алкоголізм:
1) етап купірування залишкових явищ інтоксикації і абстинентів розладів;
2) етап вироблення негативного ставлення до алкоголю за допомогою психотерапії, умовно-рефлекторних методик і "захисних" коштів (антабус і т.п.);
3) етап перебудови особистості з виробленням нових соціально-корисних установок, які проводяться на тлі підтримуючої терапії.

Він фактично рекомендує здійснювати поетапну реабілітацію хворих на алкоголізм, але використовує термін "лікування", Відзначаючи, що "соціальна реадаптація "хворих" є кінцевою метою терапії".

І.П.Пятніцкая в одній з перших вітчизняних монографій, присвячених наркоманіям, - "клінічна наркологія" (1975), описуючи етапи відновлення хворих на наркоманію (період першої адаптації - етап нестійкої рівноваги - етап адаптації на новому, ненаркотичних, реміссіонной рівні), наголошувала на необхідності впровадження в практику тривалого (1-2 роки) лікувального процесу-в нього включалися ретельно підібрана медикаментозна терапія, чотири взаємопов`язані етапи психотерапії, робота з семьей- організаційний комплекс: лікарняне відділення - амбулаторія. Фактично автором була вибудувана структурована лікувально-реабілітаційна система.

В офіційних документах МОЗ СРСР термін "реабілітація" почав використовуватися з 1976 р, в найперших нормативних актах, на підставі яких вперше в світовій практиці охорони здоров`я, в основному завдяки організаційній діяльності та ідеям Е.А.Бабаяна, почала створюватися спеціалізована наркологічна служба СРСР.

Зокрема, в "Положенні про лікаря дільничному психіатр-нарколог", Затвердженому 19.03.76 МОЗ СРСР, зазначено, що "психіатр-нарколог проводить заходи щодо соціальної та трудової реабілітації хворих на алкоголізм і наркоманію, надає соціально-побутову допомогу".

В "Положенні про наркологічному диспансері", Затвердженому 20.08.76, підкреслювалося, що наркологічний диспансер здійснює "заходи щодо соціальної та трудової реабілітації хворих на алкоголізм, наркоманії і токсикоманії".

Звертає на себе увагу обов`язкове поєднання "соціальної" і "трудовий" реабілітаціі- в поняття "соціальна реабілітація" вкладалася ідея трудового перевиховання. Про особу хворого на алкоголізм чи наркоманію як предмет реабілітації мова зовсім не йшла.

Фактично в центрі уваги перебувала не конкретна особистість зі своїм болісно зміненим внутрішнім світом і деструктивної місцем існування, а дезадаптованих хвора людина, недостатньо добре пристосований до виконання соціальних функцій, що має ознаки соціального "зниження" і "конфліктує" з соціальним середовищем.

Передбачалося, і на цьому був зроблений основний акцент, що будь-який вид праці "в здоровому колективі" робочих або трудівників сільського господарства вирішить проблему одужання або повного утримання від зловживання алкогольними напоями і наркотиками. Таким шляхом соціалістичне суспільство нібито могло очиститися від осіб, які мають проблеми з алкоголем або наркотиками.

Тут необхідно зазначити, що ще за десять років до виділення наркології в самостійну область лікувально-профілактичної допомоги в СРСР почав накопичуватися досвід лікування наркологічних хворих (переважно хворих на алкоголізм) в психіатричних стаціонарах з обов`язковим залученням їх до праці не тільки в умовах лікувально-трудових майстерень, але і на виробництві поза територією лікувального закладу (І.В.Стрельчук, 1949 І.К.Янушевскій, 1966- І.І.Лукомскій, 1966- Н.А.Сударенко, 1971- Е.Е.Бехтель, 1971, і ін.)

Лікарні укладали договори з підприємствами, колгоспами або радгоспами, в які направлялися хворі на оплачувану малокваліфіковану роботу. Крім того, вони використовувалися на роботах всередині лікарні на посадах двірників, сантехніків, електриків, кочегарів і ін.

Вся ця система дуже влаштовувала головних лікарів, так як дозволяла при мінімальних витратах містити лікарні в благополучному санітарно-гігієнічному стані, тому кожна психіатрична лікарня прагнула мати наркологічне відділення.

Т.м. Дудко