Розвиток реабілітації наркологічних хворих. Трудова терапія

Відео: Соборнікова Е.А. - Метод формування особистісної саморегуляції в амбулаторній реабілітації пацієнтів

трудова терапія

Найбільш розповсюдженою організаційною формою, що дозволяла використовувати принцип "трудової терапії" в умовах "соціалістичного" охорони здоров`я, з`явилися наркологічні відділення при підприємствах промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту та ін. (Р.Н.Мурашкін, 1965- С.С.Алексеев, 1973- Л.Н.Лежепекова, 1975- Е.С.Дроздов, 1984, і ін.).

У період функціонування промислової наркології створювалися денні наркологічні стаціонари при підприємствах.

До роботи хворі отримували лікувальні процедури, а потім приступали до роботи і забезпечувалися дво- або триразовим харчуванням.

Після завершення роботи протягом 3-4 годин проводилося противоалкогольное лікування. У нічний час доби хворі перебували в сім`ях. З 1976 р при великих промислових підприємствах почали організовуватися нічні профілакторії для лікування хворих на алкоголізм.

Особливе місце належить лікувально-трудових профілакторіїв (ЛТП). Вони створювалися для найбільш важкого контингенту хворих: відмовляються від лікування в закладах охорони здоров`я або лікувалися без належного ефекту і продовжують вести асоціальний спосіб життя, що порушують правила соціального гуртожитку і громадський порядок, які завдають шкоди сім`ї і свого здоров`я (Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 08.04.1967 ).

Тривалість перебування в ЛТП становила до 2 років. За поданням адміністрації ЛТП, заснованому на медичному висновку, термін перебування в профілакторії міг бути скорочений народним судом (за місцем знаходження профілакторію), але не більше ніж наполовину. Показано, що у більшості хворих, виписаних з ЛТП, рецидиви захворювання виникали протягом перших трьох місяців.

Після розпаду СРСР "промислова" наркологія і ЛТП були ліквідовані (1993-1994), не дивлячись на організаційно потужну інфраструктуру і певний позитивний досвід роботи цих установ.
Як уже зазначалося, створення наркологічної служби (1975) супроводжувалося появою ряду найважливіших нормативних документів.

Зокрема, протягом п`ятнадцяти років наркологи керувалися наказами МОЗ СРСР: 1) від 23.03.76 № 297 "Про затвердження обов`язкових мінімальних курсів лікування хворих на хронічний алкоголізм"- 2) від 19.04.78 № 388 "Про затвердження обов`язкових мінімальних курсів лікування хворих на наркоманію і токсикоманії" - І створеними на їх основі методичних вказівок і посібниками.

Цими наказами визначалися основні принципи, методи, етапи не тільки лікування, але і реабілітації, незважаючи на те, що в них цей термін використовувався:
1) встановлювалося, що диспансерний нагляд і відповідні курси лікування здійснюються протягом 5 років-перші три роки хворий знаходиться на активному обліку і леченіі- а останні два роки - на обліку і спостереженні;

2) регламентувалися частота відвідувань наркологічного кабінета- тривалість стаціонарного лікування для хворих на алкоголізм - 45 днів, наркоманії і токсикоманії - 60 днів. Передбачалася підтримуюча терапія в стаціонарі в разі загострення патологічного потягу до ПАР (без відновлення прийому цих препаратів) - 20-40 днів;

3) закріплювався принцип комплексності лікування, що включав фармакотерапию, психотерапію, трудотерапию. Підкреслювалося, що "трудова терапія проводиться при максимально широкому охопленні контингенту лікуються у відділеннях хворих";

4) закріплювався принцип етапності надання наркологічної допомоги в умовах стаціонару та амбулаторії, яка включала:
а) лікування абстинентів станів,
б) ліквідацію постабстінентних розладів, астенії, дисфорических і депресивних розладів, нервово-вегетативних порушень, безсоння і т.д.,
в) вироблення установки на відмову від вживання наркотичних та інших засобів, що викликають хворобливу пристрасть, і свідоме ставлення до необхідності підтримуючого амбулаторного лікування.

Необхідно підкреслити, що обов`язкові мінімальні курси лікування хворих на алкоголізм, наркоманії і токсикоманії представляли собою перший вітчизняний стандарт лікування і реабілітації наркологічних хворих, що включає медичний, психотерапевтичний і соціальний аспекти.

З.Н.Болотова, Г.А.Віевская, Н.Г.Осташевская і інші представники наркологічної служби УРСР (1982) відзначали значення системного підходу до реабілітації наркологічних хворих, в тому числі принципів комплексності та етапності.

Підкреслювалося, що реабілітацію необхідно проводити в наступних основних напрямках: відновлення і адаптація в умовах наркологічних стаціонаров- підтримує і противорецидивная терапія в амбулаторних умовах, нормалізація сімейних відносин і на производстве- відновлення професійних навичок.

Вивчення досвіду лікувально-реабілітаційної роботи наркологічних відділень при промислових підприємствах і в системі ЛТП дозволило багатьом авторам стверджувати, що процес реабілітації повинен бути диференційованим, тобто відповідним клінічним особливостям захворювання, ступеня фізичної, особистісної та соціальної деградації, здійснюватися поетапно (Р.Н.Мурашкін, С.С.Алексеев, 1976, В.Б.Альтшулер, В.В.Анучін, Т.Н.Дудко, М. Д.Пятов, 1976- І.К.Ураков, В.В.Куліков, 1977- В.І.Ревенко, Г.М.Ентін, 1979- Е.С.Дроздов, 1989, і ін.)

Г.В.Морозов і Н.Н.Іванец (1983), використовуючи в якості основи згадані накази МОЗ СРСР, запропонували програму лікування і реабілітації хворих на алкоголізм, виділивши такі її "загальні положення":
1. Більшість хворих на алкоголізм можуть лікуватися в амбулаторних умовах. У наркологічні стаціонари доцільно направляти хворих з розгорнутою I і II стадіями захворювання.
2. Безперервність і тривалість антиалкогольної терапії - одна з головних умов ефективності антиалкогольної терапії.

3. Максимальна індивідуалізація лікування в залежності від клінічних і мікросоціальних чинників.
4. Комплексність лікування (фармакотерапія, психотерапія, вплив на мікро соціальне середовище (сім`я, найближче оточення), а також різні реабілітаційні заходи.

5. Установка хворих на повне утримання від алкоголю.
6. Етапність і спадкоємність лікувальних заходів:
I етап - переривання зловживання алкоголем, купірування абстинентних розладів, клінічне обстеження хворого, встановлення психотерапевтичного контакту з його найближчим оточенням (тривалість I етапу при амбулаторному лікуванні 8-10 днів, при стаціонарному 5-10 днів).

II етап - антиалкогольний лікування з метою вироблення відрази до спиртних напоїв і стійкого придушення патологічного потягу до алкоголю (тривалість при амбулаторному лікуванні 1-1,5 міс, при стаціонарному - близько 1 міс).

III етап - підтримує амбулаторне лікування з використанням різних реабілітаційних заходів (тривалість до 5 років).

Тут чітко простежується динаміка поступового переходу від суто лікувальних заходів до реабілітаційним, хоча і не вказується, в чому саме має полягати реабілітація, яка її специфіка, методологія і т.д. Але це вже був один з перших кроків в напрямку визнання необхідності використання реабілітаційного напряму в наркології.

Н.Н.Іванец (1995,2000, 2001) запропонував концепцію терапії наркологічних захворювань, визначивши її основні принципи: добровільність, максимальна індивідуалізація, комплексність і відмова від вживання психоактивних речовин.

При цьому автор позначає мішені і рівні впливу: біологічно орієнтоване (медикаментозне) лікування (дезінтоксикаційну, симптоматичне), психологічно орієнтоване (сугестивні, поведінкові, ігрові методики, гештальттерапия, екзистенційна терапія, комбіновані методи і ін.) І соціально орієнтоване вплив. Останнє передбачає "зусилля по реадаптації, відновленню професійних навичок або навчання більш простий професії".

Концепція реабілітації психічних, а також наркологічних хворих в даний час продовжує формуватися і розвиватися. Завдання, принципи та методи і форми реабілітації трактуються різними авторами по-різному.

На думку М.М.Кабанова, який вніс значний вклад в наукову розробку проблем вітчизняної реабілітології (1976, 1978, 1985, 1999), реабілітацію слід розглядати з позицій системного підходу як концептуальну (але в той же час динамічну) систему- під "реабілітацією хворих розуміється як їх ресоціалізація, так і відновлення (збереження) індивідуальної та суспільної цінності хворих, їх особистого і соціального статусу".

Реабілітація одночасно представляє собою мету - відновлення або збереження статусу особистості, процес - має нейрофізіологічні і психологічні механізми, і метод підходу до хворої людини.

Метод включає наступні принципи реабілітації:
а) партнерство лікаря і хворого (стрижневим є апеляція до особистості хворого);
б) різнобічність зусиль, впливів (об`єднання зусиль лікаря (персоналу) і пацієнта, спрямованих на різні сфери життєдіяльності останнього);
в) єдність психосоціальних і біологічних методів впливу;
г) ступінчастість (перехідність) прикладених зусиль, проведених впливів і заходів.

В.Д. Москаленко