Кровотеча при синдромі маллорі-вейса

Відео: Синдром Меллорі - Вейса

Нерідко гостре рясна кровотеча виникає внаслідок появи поздовжніх надривів слизової оболонки іноді більш глибоких шарів кардіального відділу шлунку з переходом на стравохід у зв`язку з наполегливою натужною блювотою (частіше при зловживанні алкоголем) або різким підвищенням внутрішньочеревного тиску при заповненому їжею або рідиною шлунку. Вперше цей синдром описаний Y.K. Mallory і S. Weiss в 1929 р

Зазвичай синдром Маллорі-Вейса проявляється блювотою спочатку харчовими масами, а потім червоною або темною кров`ю. У частини хворих натужна блювота червоної кров`ю є першою ознакою синдрому, у деяких - перші ознаки проявляються загальною слабкістю, непритомним станом, а потім ЖКК встановлюється на підставі появи ознак крові в калі (мелена). Хворі також скаржаться на раптову появу болю в животі, а візуально проявляються ознаки анемії, нерідко виникають гемодинамічні порушення та інші характерні ознаки геморагічного шоку.

Тяжкість прояви синдрому Маллорі-Вейса залежить від ступеня пошкодження, шлунка і стравоходу. Відповідно до класифікації Bellman (1973) виділять розриви:
I ступінь - поверхневі розриви слизової оболонки;
II ступінь - розрив більш глибокий, зачіпає підслизовий шар;
III ступінь - повний розрив стінки шлунка.

Діагноз грунтується на даннях ФГДС якої на малій кривизні виявляються досить характерні поздовжні тріщини кардіального відділу шлунку, що переходять на стравохід довжиною від 2-3 до 4-5 см, шириною 1 -5 мм. Найчастіше розриви поодинокі, але буває 2-3 і більше. Зазвичай тріщини розташовані в глибині складок, дно їх заповнене свіжими згустками крові, а краї рани просочені кров`ю.

У момент проведення ендоскопічного дослідження у 87% хворих з синдромом Маллорі-Вейса I ступеня кровотеча припинилася, при II ступеня - тільки у 28% кровотеча самостійно припинилося, а при III ступеня - воно тривало на тлі клінічних проявів, характерних для перфорації шлунка (В. Д. Братусь, 1991).

У лікуванні синдрому Маллорі-Вейса дотримуються в основному консервативного лікування з активним використанням ендоскопічного гемостазу. Встановивши діагноз синдрому з триваючим кровотечею рекомендують нанесення на тріщину одного з плівкоутворюючих препаратів (ліфузоль, розчин феракрил, ціанокрілати або ін.). Потім змивають струменем розчину амінокапронової кислоти або фіз. розчином NaCl, що дозволяє верифікувати джерело кровотечі і провести гідроелектрокоагуляцію, що забезпечує надійний гемостаз.

Після промивання зверху коагульованих тканин ще раз наносять плівкоутворювальний матеріал (В.Д. Братусь, 1991). В.І. Нікішаєв, А.М. Задорожний (2007) рекомендують застосовувати аргоноплазменную коагуляцію і кліпування. У випадках мимовільно зупиненого кровотечі тріщину покривають плівкотвірних полімером, що досить ефективно забезпечує загоєння. Через 6 місяців і в більш віддалені терміни морфологічних змін не виявляють або у частини хворих з глибокими розривами візуально знаходять тонкий рубець.

Оперативне лікування в зв`язку з неостановім кровотечею проводиться рідко. Воно полягає в гастротомии і прошивці розриву через всі шари стінки шлунка.

В 5-10% спостерігаються повторні кровотечі через кілька місяців або років. В основному ці особи страждають на хронічний алкоголізм, у них виражений атрофічний гастрит.

Профілактика синдрому Маллорі-Вейса полягає в попередженні підвищеного внутрішньочеревного тиску (блювота, гикавка), особливо у пацієнтів, яким проводиться ФГДС. Хворим після дачі наркозу пролонгують внутрішньовенну анестезію протягом 6-12 годин з метою придушення блювотного рефлексу.

Степанов Ю.В., Залевський В.І., Косинський А.В.