Епідеміологія травми. Профілактика травматизму

Відео: СИЛЬНА СПИНА в присідаючи і тязі - Профілактика ТРАВМ, ГРИЖ і протрузія від HEAVYMETALGYM

профілактика травматизму

При аналізі летальності, пов`язаної з травмою, серед дітей від Про до 14 років в Сполучених Штатах за 1980-1985 рр., Відзначено безсумнівну її зниження, особливо істотне в молодшому віці (до 9 років) і що стосується майже всіх видів пошкоджень. Якщо брати до уваги п`ять самих «фатальних» механізмів травми, то найбільше зниження виявлено в групі утоплень і групі автодорожніх пригод, де дітлахи були пішоходами. Частота травм в автомобільних аваріях, коли постраждалі діти перебували в машині, зменшилася в загальному на 14%.

Є помітна різниця в темпах зниження травматизму в різних вікових групах: у дітей у віці до 1 року зменшення на 32%, 1-4 роки - на 22%, 5-9 років - на 11% і 10-14 років - всього на 3 %. На жаль, не знижується летальність, пов`язана з суїциднимі ушкодженнями, серед дітей у віці від 10 до 14 років.

Профілактична робота з дітьми в догравматіческом періоді повинна стояти на одному з перших місць в дитячій травматології і в суспільстві в цілому, бо в усі часи залишається актуальною формула «Легше хвороба попередити, ніж потім її лікувати».

Щороку в країні понад 250 000 дітей отримують травми і відповідно госпіталізуються. Необхідність в екстреної реанімації, так само, як і в тривалій реабілітації, суттєво збільшує навантаження на нашу і без того перевантажену систему охорони здоров`я. До тих пір, поки не буде серйозних змін в профілактиці травматизму і в системі надання екстреної допомоги, ми будемо продовжувати спостерігати це «криваве винищення» дітей в результаті травм.

Щорічно більше 78 000 дітей госпіталізують з приводу травми голови, що становить близько третини всіх екстрених госпіталізацій при травмі в дитячому віці. На лікування такої кількості хворих тільки в гострому періоді витрачається 27 млн доларів. Крім того, добре відомі важкі наслідки травми голови у дітей, наслідки фізичні, неврологічні та психологічні.

І хоча мізерна інформація про травму голови малої і середньої тяжкості, однак можна припустити, що і тут психосоціальні і поведінкові наслідки подовжують терміни необхідного диспансерного спостереження. Все це обумовлює існування вічних проблем, що стоять перед системою охорони здоров`я і зв`язку з дитячим травматизмом, що вже неодноразово нами підкреслювалося.

У 1951 р Американська Академія Педіатрії (ААП) розробила законопроект, який передбачає обов`язкове отримання елементарної освіти по дитячому травматизму лікарями та іншими працівниками охорони здоров`я, так само як і населенням країни. Ото були перші кроки на ниві законодавства щодо профілактики травм, їх контролю та лікуванню.

Що стосується промисловості, то в колишні часи мало хто виявляв інтерес і прагнув до лідерства в розвитку стандартів для виробництва безпечних товарів, якими користуються дiти. Якщо навіть такі стандарти і існували, то не було коштів для їх дотримання і втілення в життя, та й не ясно було, хто повинен був виконувати ці розпорядження. Зі збільшенням же обізнаності населення про зростаючу частоті дитячої травми і летальності в суспільстві почали розуміти, що добровільних громадських зусиль і дій в цьому напрямку явно недостатньо.

Необхідно було легалізувати деякі положенні не тільки для працівників промисловості, що зобов`язувало б їх виробляти безпечні товари, але і для населення, якому слід розуміти необхідність дотримання ряду правил, які забезпечують самозбереження і безпеку.

Спочатку три елементи здавалися необхідними для позбавлення суспільства від дитячого травматизму: законодавство, яке прокладає шлях для відповідних технологій, і освіту, що забезпечує всі інші аспекти цієї проблеми. Однак дуже швидко стало ясно, що подібний підхід до профілактики травматизму явно недостатній.

Виникла потреба у ще один компонент - обов`язкове контрольоване проведення в життя цих намірів. Раннє федеральне законодавство, спрямоване на вирішення цих завдань, до 1965 р носило в основному «реактивний» характер і вступало в дію лише після звершення трагедій, переслідуючи досить специфічні цілі. Прикладами таких «історичних пам`яток» може служити ряд актів за правилами безпеки при використанні легкозаймистих тканин, експлуатації холодильників і т.д.

І хоча наміри, що зумовили появу на світ цих законів, були похвальними, однак ефект відзначався надто короткочасний. І тільки в 1973 р, після 20 років дебатів. Конгресом була нарешті створена Споживча Комісія з контролю за якістю та безпекою товарів. Це дозволило довести до кінця справу, незавершене свого часу Федеральної Комісією Підприємців. Федеральний Акт-перелік небезпечних речовин зажадав численних поправок і доповнень.

Важливою віхою в профілактиці травм була велика робота, проведена об`єднаними зусиллями уряду і медиків лап, за маркуванням та розробці спеціальних форм і упаковок саліцилатів, застосовуваних у педіатрії.

Подальшим кроком на шляху зменшення травматизму та смертності в результаті транспортних аварій стало створення при уряді в середині 60-х років Національного Управління з безпеки дорожнього руху. У завдання цієї структури, укріпленої для цих цілей спеціальними штату ми, входить контроль за дотриманням норм, стандартів і програм, що забезпечують безпеку на всіх рівнях, починаючи з промислового виробництва автомобілів, правил дорожнього руху і т. Д.

Сюди ж відносяться і такі заходи, як тестування водіїв на вміст алкоголю в крові, використання мотоциклетних шоломів, при в`язнів ременів, відкидних рульових колонок та інших пристосувань, а також програми спеціального навчання для поліції, водіїв транспорту і персоналу швидкої медичної допомоги. Цілеспрямоване здійснення всіх цих заходів, розпочате на федеральному рівні, спочатку, в 60-х роках, було досить хаотичним і нерівномірним в різних штатах.

Згодом відзначаються значні досягнення на шляху профілактики дитячого травматизму, але, на жаль, не скрізь. І часом надзвичайно важко легалізувати деякі досить прості, але важливі заходи. Наприклад, до теперішнього часу тільки в одній місцевості в Сполучених Штатах (Говард, Меріленд) прийнятий закон, який зобов`язує юних велосипедистів (у віці до 16 років) носити захисні шоломи.

На закінчення необхідно ще раз підкреслити, що профілактика травматизму повинна починатися задовго до травми. І ефективне забезпечення дитячої безпеки може бути досягнуто лише за умови об`єднання зусиль уряду (як федерального, так і місцевого), професіоналів-медиків, працівників системи освіти, представників духовенства та батьків.

Етичні проблеми «Положення про смерть і штучній підтримці життя»

Проблема визначення поняття смерті і вироблення критеріїв, що дозволяють її констатувати, ні в одному з розділів медицини не стоїть так гостро і не викликає стільки суперечок, як в травматології, особливо дитячої. З точки зору соціальної та законодавчої, так само, як і безпосередньо медичної, факт смерті повинен встановлюватися тільки в тому випадку, коли цей «діагноз» абсолютно безсумнівний і незаперечний.

Однак головна складність полягає в тому, що, з одного боку, основним і широко поширеним визначенням поняття смерті є «смерть мозку», а тому численні і різноманітні дослідження спрямовані на виявлення і встановлення найбільш достовірних і об`єктивних се ознак. З іншого ж боку, провідним напрямком розвитку медицини взагалі і особливо таких її розділів, як травматологія і реанімація, є всебічне вдосконалення методів штучної підтримки життя. Різко загострилася дана проблема з приходом в медицину нового розділу - трансплантології, що використовує в якості донорів трупи.

Початок цьому напрямку було покладено в 50-х роках цього століття, коли людині вперше була пересаджена нічка, потім в 60-х рр. послідувала трансплантація серця, а останні два десятиліття - печінки і підшлункової залози, а також кишечника, ізольовано або в поєднанні з паренхіматозними органами. Паралельно стрімкому розвитку трансплантології в невідкладної клінічній медицині різко зріс інтерес до проблеми «смерті мозку».

Трансплантація може бути успішною лише в тому випадку, коли пересаджують орган інтактен. Однак його придатність для трансплантації стрімко зменшується в міру зупинки дихання і кровообігу. Інакше кажучи, найбільш підходящим донорським органом є той, який взятий від молодого здорового організму, який помер безпосередньо після травми голови. Якщо ж проводиться інтенсивна терапія, то органи потенційного донора «псуються».

Таким чином, вирішальний і в той же час особливо складне питання - визначити на самій ранній стадії той момент, коли мозок пацієнта перестав функціонувати, притому є незворотнім. Насправді ж, на практиці, лише в дуже невеликому відсотку випадків взяття органів для трансплантації здійснюється з урахуванням критеріїв смерті мозку.

Тож не дивно, що при вирішенні питання про час настання смерті медики керуються в меншій мірі бажанням полегшити трансплантологів пересадку органів, ніж прагненням надавати відповідну оптимальну допомогу хворому, штучно підтримуючи життя «до останнього», коли пацієнт знаходиться на межі смерті.

Саме таке ставлення лікаря до хворого користується найбільшою повагою і розумінням в суспільстві. З іншого боку, не можна не брати до уваги, що часом використання дорогої і наявної в недостатній кількості апаратури для інтенсивної терапії у пацієнта з не функціонує мозком може не тільки безглуздо продовжувати становище невизначеності і страждання убитих горем родичів, але і залишити в цей час без належної допомоги хворих з оборотними станами. Якщо ця проблема іноді майже нерозв`язна, навіть у дорослих пацієнтів, то у маленьких дітей складність питання визначення часу смерті мозку зростає до межі.

К.У. Ашкрафт, Т.М. Холдер